Щойно пройшовши курс снайперів, я прибув до свого підрозділу. І командир дозволив мені вийти на полювання в межах району, який займає наша рота. Інстинктивно я відчував, з чого починати діяти, і обійшов окопи, щоб розпитати товаришів про те, що вони бачили навколо. Мене зустрічали із захопленням: «Нарешті, у нас є снайпер. Покажи їм, на що ти здатен, Карле!» Командир кулеметників узяв мене за рукав і відвів у криту траншею. Крізь щілину між масивними колодами, викладеними вздовж країв окопу для захисту від ворожих куль і осколків снарядів, він показав мені позиції росіян і пояснив:
- Десь там знаходиться снайпер. Він стріляє у все, що йому здасться підозрілим. Ти зможеш позбутися його?
Напружуючи очі, я крізь восьмикратний бінокль вдивлявся в навколишню місцевість через невеликий отвір між колодами, але не міг розгледіти нічого особливого. Тоді я попросив обережно підняти над краєм окопу плащ-намет з кепкою на ньому, сподіваючись таким чином вистежити російського снайпера. Останній виявився доволі недосвідченим у своїй справі й вистрілив, щойно кепка з’явилася над краєм траншеї. Я побачив спалах на дульному зрізі гвинтівочного ствола супротивника, що промайнув, подібно до пориву вітру, з-за купи повалених дерев. Так, уже вперше вийшовши на снайперське полювання, я інтуїтивно відчув одну з найважливіших особливостей свого нового ремесла. На відміну від свого супротивника я розумів перший закон виживання: не стріляти по цілі, яку ти точно не ідентифікував. І стріляти тільки раз з однієї позиції, а потім негайно її змінювати або ставати невидимим у її межах.
Мій супротивник залишався на своїй позиції і чекав на нову ціль. Це була фатальна помилка, за яку йому довелося заплатити своїм життям. Я акуратно поклав перед колодами скручений плащ-намет, щоб упертися на нього, і обережно висунув у щілину ствол своєї гвинтівки. Мені не вдавалося скористатися своїм оптичним прицілом, оскільки щілина була занадто вузькою. Але росіянин лежав усього за дев’яносто метрів від мене, і прицілитися можна було звичайним чином, використовуючи мушку і прицільну планку.
Мій вказівний палець сам ліг на спусковий гачок. Я напружився, зробив глибокий вдих і видих, затримав дихання і натиснув на спусковий гачок. Пролунав постріл. Через пил, що піднявся переді мною, я не бачив, влучив я чи ні. Але мій товариш, який дивився в іншу щілину між колодами, закричав:
- Ти зняв його! Чудовий постріл. Ця свиня мертва.
Немов пожежа чагарником, окопами почала поширюватися новина: з російським снайпером покінчено.
Несподівано пролунала кулеметна черга і автоматні постріли. Хтось крикнув: «В атаку!» Здивовані настільки несподіваним нашим штурмом росіяни стали спішно залишати свої передові траншеї і відходити до своєї основної лінії оборони. Не зустрічаючи опору, стрільці увірвалися на залишені позиції. Я був серед них. Мені і свідкам мого першого пострілу хотілося побачити його результати. Ми підбігли до купи повалених дерев, за якою ховався російський снайпер.
Виявилося, що там у нього було вирито углиблення, на зразок окопу, в якому тепер лежало його мляве тіло. Голова і тулуб снайпера були залиті кров’ю. Схопивши його за щиколотки, двоє бійців витягли його, щоб побачити, де саме була смертельна рана. Криваве місиво з мізків і осколків кісток покривало спину снайпера. У потилиці росіянина зяяла діра завбільшки з кулак, тож через неї можна було зазирнути всередину його черепа, який був порожній через те, що в ньому все розвернуло кулею. Досвідчені бійці, які звикли до подібного, перевернули його на спину, щоб подивитися на обличчя вбитого. Моя куля увійшла йому в праве око.
- Ти чітко зняв його. І ти зробив це майже зі ста метрів без оптичного прицілу. Ти справді добре спрацював, Карле, - сказав один з бійців.
Я подивився вниз на свою жертву з сумішшю гордості, жаху і провини. Несподівано я відчув, що клубок підступає до горла, і мене знудило. Судомно ригаючи, я вивергав назовні суміш хліба, кави і сардин.
Мені було соромно за такий публічний прояв слабкості, але мої товариші поставилися з розумінням до того, що я в цей момент втратив контроль над собою. Сержант із великими рудуватими вусами і шахраюватим пустотливим блиском у блакитних очах, який був на півтори голови вищий за мене і років на десять старший, підбадьорив мене:
- Тобі нема чого соромитися, таке траплялося з кожним із нас. І тобі теж потрібно було пройти через це. Краще начисто проблюватися, ніж наробити в штани. А в татка завжди є трохи міцного напою для таких випадків, - при цих словах він дістав із нагрудної кишені блискучу сріблясту фляжку. - Зроби великий ковток. Так буде легше викинути все з голови. Тільки дивись, щоб залишки твоєї блювоти не потрапили в мою флягу, інакше я відірву тобі голову.
Я зробив великий ковток. Простягнувши флягу сержанту назад, я раптом подумав: «Цей хлопець схожий на вікінга, тільки рогів на касці бракує».