Розробник описує цю гру, як: «"The Stanley Parable" meets "Call of Cthulhu" with dash of "Disco Elysium"» і, так, це неймовірно хороший опис того, що ви отримаєте. Якщо вам дискомфорта будь-яка з цих трьох ігор, можливо, вам краще варто пройти повз. З моїх спостережень, серед моїх знайомих, ця гра не сподобалася людям, які не полюбляють коли витвір не "веде їх за руку" та використуває забагато ліричних метафор. Суто мені гра нагадує настроєм фільм "Донні Дарко" та ранобе/мангу "All You Need Is Kill" (за більш відомою адаптацією в голівудському кіно – "На межі майбутнього"). Також зверніть увагу, що гра містить сцени заподіяння жорстоких каліцтв (як щодо інших, так і селфхарм). Поза цим, як на мій погляд, хоч гра і мистить в одному із тегів приписку "хорор", та вона не переслідує стандартного для цього жанру бажання саме "налякати гравця" (важливо відзначити, що я пишу це як людина, яка любить важку атмосферу у творах, але не полюбляє сам жанр хорорів у цьому призначенні).

Про візуальну складову – це стилізація намальованих від руки скетчів, котрі мають динаміку у своїх лінях, катагамі (це техніка вирізання та зіставлення різних шарів малюнка так, щоб це створювало відчуття стерео-картинки) та іноді легкої, плавної анімації. Крім цього, стиль періодично змінює свою форму, то в більш твердих, то в більш м'яких або рваних лініях передає настрій сюжету, а іноді зовсім влучно спрощується до примітивного концепту (наприклад, як у деяких моментах "Everything Everywhere All at Once").

На окрему повагу заслуговують аудіо-складова. Особливо хочеться виділити чудова озвучку, що ведуть два талановитих войс-актора (Nichole Goodnight і Jonathan Sims) і шикарну, що западає в душу, інстурментальну музику, котра на мій підрахунок складається з 16 копозицій і 5 тем, що розвиваються між ігровими ітераціями – "Movement" (композитор Brandon Boone).

Гра добре пов'язана з системою досягнень (на кшталт "Gris" або "Wandersong", наприклад) і за допомогою них навігує вас по світу прийнятих вами рішень. Без них, є вірогідність, ви пропустите левову частину контенту (як у доволі багатьох представниках ВН), не помітивши існування інших сюжетних розгалужень. Просто пройдіть гру на всі видимі вами стежки, а потім уже подивіться, які досягнення у вас залишилися закритими (можливо, щось вас ще зможе здивувати, або дасть цікаву інформацію, який "жахливий" шлях насамперед намагаються обрати ваші друзі).

Стосовно сюжету, надалі огляд містить концептуальні спойлери, якщо ви не проходили зовсім жодного шляху, можливо, я рекомендувала б утриматися від їх прочитання (та від більш буквальних спойлерів я постаралася утриматися і приховую їх під відповідну плашку):

"Slay the Princess" – гра про соліпсизм для двох. Одразу про дві Больцманівських свідомості, що дрейфують у космосі і якимось (ще більш дивним чином) залежать одна від одної. Незалежно від того, чи вб'ємо ми, хмм, почуття до принцеси або дамо їм волю, вся історія фактично складається лише із моменту прийняття рішення, до нього і після нього для них більше немає "нічого", принаймні для гравця (буквально, незалежно від вбивства принцеси, як того хоче одна з особистостей гг, або її порятунку, чи навіть нескінченної петлі ітерацій – саме їхньому "світу прийде кінець", якщо тільки вони не вирішать створити новий).

Slay the Princess – це ілюязія на стосунки, наочна ілюстрація очікувань від іншої людини. "Принцеса" завжди така, якою ви очікуєте її побачити. Таким чином, насправді, гравець керує одразу двома персонажами, одним більш буквально, іншим більш опосередковано (тобто, наприклад, обираючи уявлення, що принцеса – "зло", вона буде їм і відгукуватиметься поведінкою саме на очікування гравця). Наче метафорично кажучи нам, що тільки якщо ми хочемо розглянути ті чи інші риси в іншій людині, ми зможемо їх помітити, хоч би як та намагалася достукатися до вас. І лише пройшовши весь шлях (хах, так, тут він складається з усіх 97 досягнень у грі, на момент написання відгуку) ви зможете дійсно створити хоч трохи, більш ємний зліпок із усіх граней вашої людини і вас самих, адже як і головні герої тут, ніхто не має лише одну сторону соєї особистості.

Slay the Princess – гра про рани, розвиток, прийняття (як себе, так і іншого) і безумовне кохання, навіть через моменти чистої ненависті, тому що тривалі стосунки не можуть складатися лише з доброго боку світла (який вміє не тільки вирощувати і зігрівати, але й спопеляти).



Отже, перед вами "принцеса", а ви – її пернатий "дракон". Що в вашій історії буде далі¿
Чи скаже вам голос усередині вас "дякую" після завершення всього цього¿

The only one "non-spoiler" (seriously, don't open the rest of the screenshots from this game if you haven't played, the story-tree is great) 

A Screenshot of Slay the Princess — The Pristine Cut

By: Mira-Astrot