Це мій повний суб’єктивний огляд Persona 4 Golden, але у контексті серії він є лише другою частиною з трьох, тож я рекомендую після прочитання звернутись до наступного мого огляду Persona 5 Royal, або попереднього огляду Persona 3 Reload: https://gtm.steamproxy.vip/profiles/76561199070309815/recommended/2161700/.
Також буду радий вашим коментарям знизу, з критикою чи копліментами, feel free, як кажуть, а ми продовжуємо)


Що тут сказати? Persona 4 Golden – це база, легенда, *classic*, я б навіть сказав *pleasently*. Абсолютний must play, який змінив безліч життів назавжди, у тому числі - і моє.
У багатьох гравців знайомство з серією почалось саме з четвертої частини, оскільки вона довгий час була єдиною вагомою причиною купити собі PS Vita.
Моє знайомство з «персонами» також відбулось з Golden, і мушу сказати, що ця серія – справді унікальна штука, яка досі не має навіть далеких аналогів (чекаємо Metaphor: ReFantazio від тих же Атлус, і на цьому всьо).
Golden є моєю улюбленою частиною з другої трилогії, і після завершення марафону «персон» нарешті можу повністю пояснити чому.


Як і у випадку з трійкою, я не бачу сенсу ховати слона у кімнаті, але почну не з найгіршого аспекту гри, а найсильнішого, а саме з персонажів.
Я вважаю головних героїв четвірки найбільш вдалими з трилогії, оскільки вони є золотою серединою між зовсім картонними архетипами з трійки і сліпучо верескливими і нудотними з п’ятірки.
Хоч у Атлус архетипи персонажів і кочують з однієї гри до іншої, але сайдкіки гг у третій і п'ятій частинах відчуваються рівно такими: вони надмірно наївні, дурні, і виконують роль клоунів, існуючи у сюжеті здебільшого для генерації гегів і лулзів. У Golden же сайдкік гг (Йоске) зовсім не відчувається таким, оскільки, як і писав раніше, мейн і сайд персонажі є більш виразними і менш карикатурними, а в моєму розумінні - найбільш людяними, зі своїми найбільш правдоподібними переживаннями, цілями на життя, і реакціями на події.
Наступний плюс персонажів трохи дивно озвучувати, враховуючи постійну боротьбу з богами у фіналах «персон», але каст четвірки чудово розуміє одну просту річ – вони лише шкіла (хвала богам тоді ще не було ТікТоку). Для них порятунок світу є важливим завданням, безсумнівно, але більш вагомою загрозою вони відчувають іспити та догану батьків за зламані речі чи відсутність у ліжку у пізній час та інші буденні проблеми школярів.
Герої багато тусять разом, сміються, зляться, розмовляють, особливо про їжу або канікули, і це не примітивний безглуздий текст умовних Soviet Games з перервами на кгб і совкодрочерство. Геги про неможливість дівчат приготувати несмертельну їжу, глузування з Канджі чи гей жарти – все це просто фантастика, і навіть під фінал не набридає на це дивитись.
Також Golden додав черговий плюс у скарбничку персонажів, зробивши ставку на розкритті негативних сторін особистості персонажів.
Безсумнівно, зворушливі, трагічні, неоднозначні сторони персонажів вже були що у попередника, що у спадкоємця, проте, знову ж таки, вважаю що тут найкраща реалізація цього вектора.
Тепер про соц. лінки: на моє здивування сайд історії саме четвірки серед колег найбільше запам’ятались і значна їх кількість виконана на відмінному, якщо не на приголомшливому рівні. Відверто слабких або пустих за змістом історій тут на пальцях однієї руки перерахувати, а усі інші несуть в собі доволі серйозний соціальний коментар.
Також цікавою особливістю зв’язків четвірки є їх, так би мовити, двосторонність, тобто деякі персонажі додатково розкриваються, якщо гравець вже зближається з іншим персонажем, наприклад дочкою, сином чи другом. Таких випадків небагато, але вони сильно впливають на загальне враження дуету, тому що тобі дається більше контексту минулого цих персонажів.
Однак я не можу не виділити один момент, який мене відверто дратує у Reload і Golden: перепроходити ВСІ соц. лінки для ачівки це відверте лайно (у Royal, слава богам, такої ачівки немає).


З музики на ходу згадується всім відомий «Specialist» і «Heaven», тому музично вона програє на мій смак іншим частинам, але, давайте чесно, саундтреки Reload i Royal є одними з найкращих не просто у серії, а у всій індустрії! Але це в жодному разі не означає, що тут поганий ost, він якісний і гіпнотичний, як і в будь-який «персоні», плюс ситуація може радикально змінитись з виходом ремейку, якщо він буде, звісно.


З давнини гри випливає більшість її проблем, і наскільки вона крута, настільки ж змушує тільтувати на деяких данжах і бранити розробників, особливо на кінці і на початку сюжету.
Четверту частину мені було важко закінчувати через те, що приблизно на середині історії вона просідає - сюжетно нічого не відбувається і у гравця проходить рутинний спідран з порятунку майбутніх сопартійців.
Кілька проходжень поспіль мене завжди особливо душив епізод з порятунком Наото, під час якого, будь ласкавий, спочатку збери чутки та зачіпки, оббігавши все місто пару разів, а потім ще й палац обчеши вперед і взад, шукаючи ключі від наступних поверхів на попередніх.
Окрім цього мене дратувало і вводило у фрустрацію багато моментів, а саме:

1. Звикнути до дубового керування - те ще завдання. Воно значно краще відчувається на геймпаді, але навіть з ним гравцю доведеться звикнути до еталонної для класичних survival-horror’ів танковості і повільності персонажа.

2. Критичний дизбаланс другої половини гри. Рівень складності стає абсурдним, вся унікальність ворогів зводиться до того, що тепер будь-хто за замовчуванням кастує гіпер-убер-йоба скіл, який може витерти всю твою команду навіть на НАЙНИЖЧОМУ РІВНІ СКЛАДНОСТІ БЛ№ДЬ (про босів я взагалі мовчу)! Браво Атлус, браво.

3. Битви відносно швидко набридають через, м'яко кажучи, не вражаючу кількість ворогів, більшість з яких це рескін минулих засранців з новими вміннями. Таке було і раніше, але у цій частині з різноманіттям ну зовсім слабо.

4. На відміну від Тартару трійки тепер в нас на кожну жертву є свій окремий набір рівнів зі своїми тонкощами (палац), але вони все ще відчуваються доволі рутинно і під кінець гри відверто набридає бігати по цим одноманітним коридорам.

5. Після ознайомлення з P5R і P3R відсутність позначок на карті під час вільного часу з ким з нпс можна провести час засмучує через необхідність кожного дня відвідувати власноруч всі доступні локації і знову і знову і знову.

Для мене все вище перераховане сильно розбавило дуже позитивне враження від гри і в якийсь момент став скіпати рівні і бігти від битв з ворогами (що і вам рекомендую).


Тепер думаю повинно бути зрозумілим, чому саме четверта частина є моєю улюбленою "персоною" в трилогії, але підведемо підсумки.
Найсильніші сторони Persona 4 Golden - це сопартійці, на диво затишна атмосфера японської глибинки, негативні сторони особистості і соціальні зв'язки. Глобальний посил і сюжет із пошуком правди і самовизначенням у нашому світі мені теж подобаються, але доведеться віддати першість темі з боротьбою із суспільством, плітками, людською жорстокістю і байдужістю із п'ятірки (бо у ній розробники вирішили розвинути багато з затронутих тем четвірки), а третє місце темі життя і смерті та їх несправедливості з трійки.
Музика все ще відмінна та гіпнотична, але в порівнянні сильно поступається іншим частинам на мій смак.
Після завершення марафону я помітив ще одну річ, що є загальною для всіх «персон»: на фінальних титрах дуже важко стримати сльози, особливо в четвірці. Команда буквально стає для тебе ріднею, бо впродовж великого часу ти долаєш з цими неіснуючими людьми вогонь, воду, часто фіговий геймдизайн і життєві складнощі.

Фінальна оцінка - 10/10, але з величезним списком мінусів, описаних мною раніше. Якщо Атлус скоро анонсують ремейк - я з радістю знову порину в це тепле, унікальне і неспокійне містечко. Тому що істина - десь поруч.

Ніколи раніше не проходив VTMB, але звідусіль начувся про вкрай теплі відгуки гравців, її шедевральність і культовий статус. Після платини у TWAU від TellTale з'явилось сильне і, як на мене, логічне бажання поринути у схожий за концепцією світ міфічних надприродних потвор, які намагаються жити у сучасному інформаційному світі.

Про що точно не можна сказати нічого теплого і приємного, так це про LA, тобто місце подій. Це не звиклий нам завжди сонячний і живий LA, ні, версія цього міста у VTMB - це непривітне, похмуре, досить небезпечне для неміфічних створінь місце, де нікому не можна вірити, і де кожен намагається вбити тебе, або використати у своїх цілях, часто обидва варіанти водночас.
Чому мені так подобається атмосфера VTMB - ти буквально відчуваєш, як вона ллється з екрану прямо на тебе. Під час проходження я відчував гаму емоцій дуже схожу до Нью-Йорка зразка Max Payne, а ви знаєте, що це одне з останніх у списку місць для приємної подорожі.
Кожен район міста цікаво вивчати і при першому відвідуванні просто гуляєш вулицями, ніби приїхав до нового міста. Задля більшого занурення в грі немає мінікарти, і, скажу чесно, мене, як невиліковного топографічного кретина, розпещеним сучасними іграми, де тобі кожен крок розжовують, у перші години гри це сильно напружувало. Навіть хотілося завантажити мод на мінікарту, але як тільки звикнеш до розташування місць на вулицях - ходитимеш ними як вулицями рідного Бомбасу і спілкуватимешся з npc, що сильно додає до атмосфери маскараду.
Всі персонажі чудово прописані і всі відіграють свою роль у сюжеті. Не виникає питань стосовно їх необхідності у історії. У кожного є своя ціль, предмет зацікавленності, друзі, вороги, бекграунд і плани на тебе.

Сюжет хочеться похвалити - він доволі закручений і радує несподіванками, особливо на фінальних місіях. Всю гру я ходив з думкою, що постійно танцюю під чиюсь дудку, чи то сайд-квести, чи основні завдання.
Завдання цікаві своїм контекстом (не завжди), але майже всі вони полягають у тому, що тобі треба когось вбити або щось дістати, на вибір гравця вирішити як це робити (силоруч чи по стелсу), і чи варто витрачати на це свій час взагалі (спойлер: потрібно, через прокачку героя).
Однак VTMB до сих пір відома своїм крутим рольовим відіграшем і нестандартним рішенням задач, з чим я можу погодитись. Читаючи в той чи інший момент гайди, я натикався на ситуативні рекомендації щодо проходження, які щоразу мене дивували: “Серйозно? Я навіть не думав що можна пройти/вчинити так, прикольно”.
Заради більшого комфорту і занурення проходив гру з повним русським перекладом і озвучкою (хотілося б, звістно, пограти з українізатором, але чим раді), і, повинен сказати, що так гра відчувається максимально аутентично відносно свого поважного віку. Хоча у зануренні гра геть не застаріла, того самого аж ніяк не можна сказати про її технічний стан.

Геймплей глобально ділиться на дві частини: прогулянка містом від першої особи, і драчки. З першим аспектом +- зрозуміло, а ось бойова частина відчувається геть пососно. В арсеналі є купа зброї, з якої стріляєш більшість часу в молоко, ще й на рівні пивозавра Толіка, і клікер бій холодною зброєю на лкм. Словом, крінж, також не зрозуміло навіщо при переході на холодну зброю камера автоматична переключається від 1-ої на 3-ю особу, мені особисто було б значно зручніше якби нічого не змінювалось (так, я розумію що критикую гру одного зі мною віку, і [/spoiler]мені поєбать[/spoiler]).

Мало сказати, що гра стара: у кожному її аспекті відчувається кривизна і старість 2004-ого року, але впевнений, що для багатьох фанатів частично у цьому полягає її шарм.
Грі потрібен фундаментальний ремейк (якого ми ніколи не отримаємо АЗХАХАХ (P.s.: сміх малкавіана)), бо ремастер тут слабо допоможе - навіть з різними фанатськими патчами і фіксами (які виходять до сих пір вже як 20 років(!)) гра в мене просто розсипалась.
Упродовж всього проходження гри я зустрів декілька проблем, деякі з них просто дратували і лікувались перезапуском, а деякі заважали проходженню. Перед описом проблем, хотілось би повторно відмітити, що гру я проходив з патчем, який повинен лікувати більшість проблем гри:

1. Приблизно на середині сюжету, в якийсь момент мене просто перманентно забанили у клубі “Confession”, без наявної причини. Тобто при спробі зайти в клуб гра просто крашилась. Чесно кажучи, доволі неприємне явище саме по собі, так ще й неможливість до кінця гри отримувати додаткові грощі, оскільки сайд-квести для цього я виконав.

2. З шансом 1/5 при запуску не працював звук взагалі, хоча в інших програмах все було нормально. Вирішення: перезапуск.

3. Ціль завдання інколи буває настільки розмитою і незрозумілою, що без гайдів ну взагалі не вдупляєш що гра від тебе хоче.
Тикаєшся собі по місту і гадаєш що тобі зробити щоб просунутись далі. Можна спробувати поспілкуватись з деякими персонажами стосовно якихось підказок, але, як правило, ніхто з цим тобі не допоможе, будь ласкавий читай гайди.

4. Місія із зачисткою готелю та всі сюжетні після неї це такий піздець, гра ближче до фіналу сильно задушила, і дуже приємні враження сильно змастилися. Я навіть не уявляю, як в теорії можна пройти весь готель і наступні рівні чесно без читів. Останню за відчуттями третину гри дико сейфскамил зберігаючись чи не після кожного фрагу, але в якийсь момент (середина готелю) не витримав і ввімкнув чити. Я ніяк не можу це зрозуміти і виправдати.

5. Часто бувало таке, що я лишав гру на паузі хвилин на 5, і мене чекав сюрприз: фпс падали до 5! Вирішення: перезапуск.

6.Також вважаю мінусом те, що у грі немає виразного фінального боссфайту (хто грав розуміє про що я), але, знову ж таки, чим раді.

Підсумовуючи: гра заїбала вилітати і крашитись!

Маскарад вампірів – це просто монструозна гра, яку я хочу порівнювати більше з повноцінними immersive sim`ами, ніж просто з рпг у відкритому світі. Гра настільки цікава і насичена, що я витратив кілька годин щоб просто написати на неї огляд. Хоча вона і буквально розсипається під своїм віком і в ній є купа проблем, але її культовий статус і любов спільноти я повністю розумію. Новим гравцям я раджу пересилити себе, якщо вас насторожує необхідність возитись з купою патчів для старих ігор, тому що VTMB - дійсно унікальний у своєму роді екземпляр і тепер є однією з моїх all-time улюблених ігор. 8/10