Багато писанини не хочу, просто скажу: Lords of the Fallen — це така собі похмура фентезі-казочка, яка одразу навіває спогади про Souls. Все в ній чудове! Ну, якщо не рахувати дрібних багів і сюрпризів, які час від часу підкидає гра. Але ж це, звісно, лише додає шарму, правда?

От, наприклад, руни. Унікальна система, що дозволяє нескінченно гратися з білдами персонажів. І це настільки круто, що ви будете нескінченно вдосконалювати свого героя, додаючи варіативності до боїв, щоб… битися з одними й тими ж ворогами. Тільки трошки сильнішими. А що? Хто не падав той не піднімався, а хто не срав той не підтирався.

Або ось світ Umbral — це така собі паралельна реальність, у яку можна переходити за допомогою чарівного ліхтаря. Ну, спочатку ви будете дивитися на цей ліхтарик і думати: "Що за єресь?". А потім, звісно, зрозумієте, що це найкраще, що з вами траплялося в ігровому житті. Перемикайтеся між світами, шукайте секрети, продовжуйте бій після смерті — і насолоджуйтеся тим, як вороги раптом затягують вас у цей світ, коли ви геть не готові і не просили. І, звісно ж, не забудьте померти кілька десятків разів, щоб відчути всю глибину механіки.

Боси ? О, так! Вони тут на всі смаки: від простих, де ви будете здавати зівок у процесі, до таких, де клавіатура починає здаватися трохи ламкою. Досвідчені гравці Souls, звісно, пройдуть їх однією лівою. Але хіба ж не весело, коли ти б'єш босів, коли це звичайні моби, що вирішили стати трохи жирнішими? А як вражаюче, що боси часто служать індикатором того, наскільки погано справи в інших локаціях. А якщо ви багатенько побили дрібних ворогів, то знаєте, що бос уже зовсім поруч. Адже тут все просто: чим більше дрібноти вибили, тим швидше нарветеся на щось велике й безжальне."

Атмосфера — це взагалі окремий шедевр. Похмурий світ, в якому хочеться загубитися назавжди, а ще краще — разом із ворогами, що застрягають у текстурах/стінах. Але це ще не все! Звуковий супровід так майстерно доповнює візуал, що на мить здається, ніби граєш у кіно. І коли все навколо тремтить від епічних композицій чи то від того шо ноут перегрівається, ти раптово згадуєш: боси іноді поводяться так, ніби вони щойно прокинулися після трирічної коми і намагаються згадати, як взагалі працює ігрова механіка соулслайків.

Бойова система ? Теж прекрасна! Особливо якщо вам подобається стиль, де жоден щит не блокує удари повністю, а агресивний стиль гри — це просто шлях до невеличкої міні-гри: "скільки встигнеш відновити здоров'я, перш ніж тебе знову завалять?". А ідеальний блок, що дозволяє критично вдарити ворога? О, це ж просто насолода! А потім, звісно, вбивають — бо система мішеней вирішила, що вашого улюбленого ворога не варто фокусувати в найважливіший момент, а треба зафіксувати якогось попуска на іншій стороні карти.

Ну і не можна оминути повторюваність ворогів . Та це ж шедевр! Боси, які починають свою кар’єру як грізні вороги, раптом стають звичайними противниками. Це нагадує, що навіть епічні бої іноді треба урізноманітнити чимось повсякденним. А так, у деяких локаціях ворогів стільки, що гра перетворюється на своєрідний hack-and-slay, де ти просто косиш мобів, наче траву. Темні Душі кажете? Забудьте!

Але найкраще — це головний чи канонічний(називайте як хочте) фінальний бос . Він такий епічний, що ви до кінця не зрозумієте, чи це була демо-версія гри, чи ви щойно пройшли її повністю.

Отож, якщо вам подобаються похмурі фентезі-світи, неймовірно гарна графіка і повторювані вороги, Lords of the Fallen — це саме те, що вам потрібно. Адже хіба може бути щось кращим, ніж нескінченно блукати з чарівним ліхтариком, постійно наступати на одні й ті ж граблі, і дивним чином ще й радіти цьому? Якщо Elden Ring 10/10, то Lords of the Fallen 8 з 10 — бо терпіння вартує нагороди.

На початку було слово. І слово це було "ГОП". А потім прийшла Blasphemous II, і слово стало "Не перестрибнув..."

---

Як було в Першій книзі   Blasphemous  , так і сталося в Другій: все те, що було колись священним, тепер забуте в хмарах безпам'ятства. Світ, який колись нагадував біблійні пророцтва апокаліпсису, тепер здається настільки пустим і механічним, що віруючі вже не хапаються за серце від жаху, а хіба що від нудьги. Цей світ – це лінь, перетворена на гру. Чудеса обмежені короткими 10-секундними "анімаціями", після яких хочеться встати, перехреститися й піти в найближчий монастир, бо що ще залишається?

Вороги ? Та це ж просто відчайдушна спроба воскресити старі реліквії минулого. Коли у першій частині кожен ворог був як архангел, зі своїм власним характером і завданням, тут вони більше схожі на ангелів-відступників, які тепер служать у церковному хорі, щоб просто дожити до пенсії. Вони одягнені по-новому, але всередині – та ж сама порожнеча. Їх існування можна порівняти з малюнками на стінах старого собору – колись захоплювали дух, а тепер стерті часом.

---

  Боси  – це одкровення, що підтверджує гріх занепаду. У першій книзі Blasphemous, ти відчував себе Давидом проти Голіафа, зустрічаючись з велетнями, які виглядали як втілення самого страху. У другій частині – боси це більше схоже на сільських діаків, які так і не спромоглися досягти нічого більшого, ніж службові обов’язки у невеличкій парафії. Їх атаки передбачувані, їхні рухи нагадують репетиції для недільної служби. Це наче дивитися, як священник намагається прочитати проповідь, коли парафіяни вже заснули.

А найбільший гріх – це те, що більшість цих босів виглядають, наче їх вичавили з глибоких запасів церковного магазину. Грізні велетні? Цікава нечесть? Забудь про це. Тепер ти воюєш з нудними людськими фігурками, які більше нагадують персонажів недільної школи. Якби ці боси були на вершині духовної ієрархії, я б почав шукати собі нову релігію.

---

Можливо ти пам’ятаєш, як   Blasphemous 1  змушувала тебе сповнюватися благоговінням перед своїми жахливими локаціями? Кожна з них була свого роду кафедральним собором страху, де кожна стіна шепотіла тобі про страждання і жертви. У другій частині ці стіни стали порожніми, ніби їх сконструювали за ніч. Кожна локація тут настільки схожа одна на одну, що ти відчуваєш, ніби заблукав в нескінченних лабіринтах банальності. Це як потрапити в парафію, де кожна ікона виглядає однаково, і де навіть священник не може згадати, де його храм починається і де закінчується.

А вороги?  Це наче старі проповіді, переписані з дрібними змінами. Ти бачив їх раніше, і ти побачиш їх знову – цього разу лише з іншими барвами. Це як повернутися на Різдво в ту саму церкву і зрозуміти, що вони просто замінили старі ялинкові прикраси на трохи новіші, але нічого не змінилося. Ще гірше – нові вороги анімовані так, ніби їх розробляли студенти-семінаристи на добровільних суботниках.

---

Тепер перейдемо до найсвятішого:  музика  . У першій книзі музика була як хор ангелів, який захоплював дух і приводив до духовного катарсису. У другій частині музичний супровід більше нагадує репетицію хору, який забув половину тексту, а іншу половину читає з папірця. Ти чекаєш величі, а отримуєш... ну, звуки. Це як прийти до церкви на службу і почути замість органу стару гітару, яку не налаштовували з часів Хрещення Русі.

І на завершення –   діалоги.  Якщо в першій частині вони були як пророцтва з Біблії, повні таємниць і значень, то тепер це більше схоже на катехезу для початківців. Тобі кажуть речі, які ти вже чув сотні разів, і ти просто змушений їх слухати, бо кнопка "пропустити" зникає, як на великодній службі, коли ніхто не хоче слухати чергову молитву. Діалогі в Blasphemous 2 – це справжнє покарання для тих, хто намагався згрішити натисканням кнопки "пропуск". Пропускати не можна, треба слухати до кінця, щоб відчути всю силу твого покаяння.

---

І ось воно – те, що повинно стати кульмінацією твоїх випробувань:   бої в клітках  . Це справжній екзамен на терпіння і віру. Ти замкнений у кімнаті, де кожна хвиля ворогів така ж одноманітна, як і сама локація, а твій меч так само безсилий, як будь-яка проповідь, яку ти чув. Ні трюків, ні особливих механік – просто безкінечне натискання кнопок. Це як слухати сповідь, яку ти вже чув сто разів, але все одно змушений вислухати до кінця, бо так потрібно.

Фінал? Як у історії про Вавилонську вежу, Blasphemous 2 піднімалася до небес, намагаючись збудувати нову святиню, але розробники, як ті будівники, знищили все своїми ж руками. І хоча гравець піднімається крізь вежі сюжету у пошуках одкровення, фінал залишає його так само загубленим, як і ті, що блукали пустелею сорок років. Гра тягне тебе через лабіринт бездушних локацій і забутих ідей, як Мойсей, що ніколи не досягне обітованої землі. Рай, обіцяний гравцю, так і залишається примарною ілюзією на горизонті, а віра в спасіння розбивається на скелях невдалих надій.

---

І так завершився другий заповіт Blasphemous. Хоч й до сюди мало хто дочитав, та “не рекомендовано”, бо я протівний мракобєс. Гра не є відверто поганою, вона може бути на голову вища за багато інших ігр в цьому ж жанрі, просто на контрасті з першою частиною вона МЕНЕ чомусь дуже розчарувала. А хто ще в це вірує, хай поститься і молиться за нові DLC які от от вийдуть, бо додали нові ачівки.