Думки вже не молодого по досвіду ігромана.

https://store.steampowered.com/app/894020/Deaths_Door
Надмірні очікування:
Коли Death's Door тільки вийшла я чув про неї чимало хорошого. Дехто навіть казав, що це одна з найліпших метроїдваній останніх років. І чимало хто порівнював її Tunic, та навіть продають в комплекті з ним, немов кажучи, що вони ну дуже схожі. Та після неймовірного Tunic, Двері Смерті стали для мене неймовірним розчаруванням, й далі я розповім чому. Та почну з того, що Death's Door не схожа на Tunic, навіть й близько, і їх об'єднують тільки деякі рішення, що походять від їх натхненника Зельди.

Єдине що приємно:
Й найбільше це проявляється у візуальній складові. Вигляд зверху, фіксована камера й в міру проста візуальна складова. Картинка яку показує гра, в супроводі зі справді неймовірним музикальним супроводом, це одні з небагатьох речей, які тримали мене в цій грі й приносили задоволення. Дизайни часто не унікальні, але рівні в міру різноманітні візуально й можуть показати справді красиві кадри, що у супроводі з раніше згаданим музикальним супроводом за авторством Девіда Фена, справді можуть заворожити. Та навіть так, в грі я зустрічав, як непророблені місця, де от помітно, що не проробляли, бо ну хто помітить, так й музикальний супровід хоча й має чималий рівень якості інколи хоч й рідко, просідав. Та це вже можна більше сприймати як причіпку до гри, через загальне враження від неї.

Смерть за смертю:
Ігровий процес же з Tunic поєднує хіба основа бойової системи та дослідження світу, та підхід у них різний. У нас є легка й заряджена атаки, далекобійні атаки та перекат. І оскільки гра є метроїдванією, наш ігровий процес буде крутить навколо дослідження світу та долання перешкод у ньому допоки ми рухаємось до мети. Й бойова система тут хоча й проста, вона є напрочуд приємна, й це я не буду відкидати. Битись тут приємно, а перекати дають настільки багато кадрів невразливості, що інколи ти можеш ухилятись в такі моменти в які б в інших іграх тебе б вже пошматували. Це також доповнює прогресія, в якій ми можемо не тільки підсилити атаку, або її швидкість, а й збільшити кількість цих кадрів невразливості. Але проблеми починаються коли ми доходимо до сутичок. Й тут спершу нічого такого, оскільки складність рядових сутичок є доволі простою. Однак коли діло доходить до арен, то складність часто злітає до небес, й часто я застрягав на таких аренах, допоки після завчення атак, мені не вдавалось, не рідко завдяки вдачі, успішно їх пройти. Й не в останню чергу такий стрибок складності стається через те, що розробники подумали, що кидати на гравця нового суперника в оточені інших противників, це гарна ідея, щоб гравця з ним познайомити. Через це часто в мене були ситуації, коли мені треба вивчати нового суперника, не забуваючи ухилятись від старих. Наступна проблема для мене, це були деякі особливі суперники, які або потребують максимальної уваги, або збивають темп бою, привіт швидкий лучник й велетень з булавою. Й хоча часто сутички тут це більше про позиціювання й пріоритети. Та часто для мене деякі арени були врази складнішими за босів. З якими теж не все ідеально, щоправда, здебільшого з фінальними.
Та бойова система це лише частина ігрового процесу, яку ми використовуємо долаючи перешкоди при дослідженні світу. Й у цьому плані в гри теж не все добре. Почнемо з того, що в грі відсутня мапа як така, й хоча це не завжди погано, в метроїдваніях це спосіб не забувати про секрети й місця куди гравець не може потрапити, оскільки, наприклад не має потрібної здібності. Й у цьому плані відсутність карти часто витікала в те, що після отримання здібності мені доводилось оббігати локації, щоб згадати, чи немає на них секрету який би я тепер міг відкрити. Однак незабаром я цим перестав займатись навмисно, оскільки в грі неймовірно нудні та не винагороджуючі секрети. Оскільки вони діляться на три типи: святилища, колекційні предмети, 100 душ та дуже зрідка зброя. І це не дивно, оскільки в грі просто немає якихось розхідників. Та така одноманітність в комбінації з відсутньою мапою просто вбила в певний момент мій інтерес до дослідження, й це навіть по при тім, що 100 душ, це єдиний спосіб накопичити на покращення, оскільки з рядового противника випадає здебільшого 1-2 душі, а прогресія потребує сотні душ.
Крім цього, в грі було прийнято чимало рішень, які для мене погіршували ігровий процес та зменшували бажання грати. Це й шкода за падіння, й ворожі стріли, які є здається єдиним, що гравець не зможе відбити та збити. Вороги, які не становлять загрози один для одного, ті ж скучні секрети. Й навіть додаткова зброя, в якій то особливо й немає сенсу. Хоча серед неї і є цікаві зразки, стандартний меч хороший завжди, поки інша зброя дуже ситуативна. А через те, що відкривається вона не скоро, й потребує звикання, це викликає додаткову фрустрацію. Й ці проблеми в комбінації перекрили для мене чимало плюсів, за які гра може сподобатись іншим. Так, наприклад смерть тут ніяк не карає, хіба часом який треба потратити, щоб добігти назад. Далекобійна зброя хоча й має обмежену кількість зарядів, та вони відновлюються звичайними атаками. Ті ж перекати з їх невразливістю, й навіть невразливість після отримання шкоди. Це все має зробити ігровий процес комфортнішим. Але для мене це лише змінило те, що я просто пройшов гру, а не закинув її. Хоча я й вирішив не проходити на секретний фінал, через кількість біганини та часу, який потрібний, щоб отримати короткий синематик, який не змінив моє ставлення до історії.

Історія однієї ворони:
Ми ворона жнець. Й наша ціль, аби продовжити своє життя, збирати душі. В цьому нам допомагають як інші ворони, так і наш начальник Повелитель Дверей, який дає змогу нам відкривати проходи в іншому світі, де ми й збираємо душі. Після неочікуваного повороту на початку гри, завертається історія, де ми подорожуватимемо по землях з метою зібрати три великі душі, щоб відкрити Двері Смерті. Й історія в грі доволі проста. В ній немає чогось, що б заставило мене прямо здивуватись, або замислитись. Й хоча в грі є чимало комедії, й деякі жарти справді заставили мене посміхнутись, через те, що гра часто будує серйозний тон, особливо музикальним супроводом, ці комедійні моменти вибиваються. Та в підсумку скажу, що історія тут як для мене не варта тих зусиль, які я потратив. Історії світу майже немає, історії босів небагато, й часто йдуть в сторону, ну не все так просто. Й хоча історія одного боса мені сподобалась, решта, особливо фінального, були банальними й не цікавими.

Вердикт:
Так й виходить, що для мене Death's Door стала розчаруванням. Під час її проходження я потратив як чимало нервів, так і бажання взагалі в щось грати. Чи це погана гра? Можливо. В один момент я задумався, можливо це я її неправильно сприймаю й граю неправильно. Та підсумок полягав у тому, що я радий що я її закінчив, не через неймовірну пригоду або фінал історії, а, тому що я просто не маю більше в неї грати. Перераховані вище мною мінуси комусь можуть здатись просто точковими рішеннями, а не помилками. Й це їх право. Та з мого боку, я ставлю крапку на цій грі. Й просто побажаю вам вдачі, якщо вирішите пограти в неї самі.