Чи вистачить усіх слів кожної мови світу, щоб описати, як я люблю цю гру? Це не просто гра — це те, за що я люблю саме життя. Кожна секунда, проведена в ній, залишила в моїй пам’яті цілі абзаци вражень. Спогади про неї будуть супроводжувати мене до самого кінця мого шляху — поки остання краплина керосину не випарується з ліхтаря мого життя.

Я не знаю, чи правильно любити гру більше, ніж саме життя... Але якщо це можливо — то це саме та гра.
Кожен пейзаж, кожна заметіль, кожен день, коли я, напівголодний, ховався в холодній хатині біля каміну, — усе це не просто моменти, це розділи моєї особистої книги виживання.

Тут тиша має вагу, а самотність — присмак.
Коли навколо лише вітер і завивання вовків, ти починаєш чути себе — по-справжньому.
І хоч гра не має яскравих фарб чи гучної музики, у її стриманості є глибина, яку рідко де зустрінеш. Це не симулятор виживання — це симулятор душі, що вчиться дихати у холоді.