Ліфт піднімався нестерпно довго але відчуття що ще не все втрачено, знання що ще є шанс вийти з бункеру та вдихнути свіжого повітря, відчути вітер на обличчі... судячи по обличчю напарника він відчував не менш приємні відчуття. Двері ліфта відчинилися і в кінці коридору було видно снайпера, напарник чкурнув по драбині вгору і зайняв позицію для оборони,
- Я виніс тобі те що потрібно випустити нас, і поклав гранатомет і 3 заряди до нього на підлогу.
– Добре проходьте сказав він і ми пішли на зближення дійшовши до середини коридору я обернуся, напарник все ще був за укриттям а снайпер вже почав перекладав снаряди в рюкзак і тут я діставши пістолет іду до нього і вистрілюють всю обойму.

- Мені його навіть шкода, сказав мені напарник.
- Не хотів ризикувати, сказав я йому у відповідь.

Вийшовши на поверхню стало зрозуміло що радіоактивна хмара накрила територію так щільно що аж потемніло в очах, тому прийнявши антирад щоб сповільнити вплив радіації ми побігли вперед в пошуках виходу. Коли я біг мене не покидала думка чому я це зробив?

Заради здобичі? Його трофеї мене не цікавили бо в мене в рюкзаку лежали секретні документи котрі необхідні для виконання квесту.
Заради того щоб не отримати кулю в спину? Якби він хотів нас вбити то при виході з ліфту б розстріляв.

Мені соромно що я тоді так вчинив і навіть те що щі мною не раз вчиняли так само не приносить мені полегшення.